Євген Довгий про тишу.

***

Так тихо...

Ховаючи слід після леза (очима по вікнах) губилась сльоза.

Так дико:

Ламалася – гаряче, чесно! – зі стогоном склянки судинна лоза.

Так дивно

не чути насаджених кимось на вістря сталеве щасливих сердець.

Так сильно

Упало додолу зболіле. Я виграв цю гру, переможець де – мрець.

Так страшно

Поволі розгублюю слово за словом,

Так важко

Любити без тями тепло твоє кволе.

І тиша горить, повертаюсь додому. Чи стану до бою – я віри не йму.

У груди дубасить каміння нервове – ти дай мені спокій, бо сам не візьму...